Посольство України в Сполучених Штатах Америки

Пам'ятні дати історії України

29 липня 2015 року виповнюється 150 років з народження Андрія Шептицького

29 липня 2015 року виповнюється 150 років з народження Андрія Шептицького, митрополита Галицького, архієпископа Львівського, єпископа Кам’янець-Подільського, громадського і церковного діяча, мецената, дійсного члена Наукового Товариства ім.Шевченка, діяльність якого всіляко підтримував.
Ще за життя А.Шептицький був визнаний українським народом "рідним Мойсеєм". Сприяв розбудові Греко-Католицької Церкви. У 1907 р. добився призначення єпископа для США (Сотера Ортинського).
Ніхто з єпископів у цілій Європі не виступав так відкрито й беззастережно проти нацизму та фашизму. Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся (грудень 1941 р., лютий 1942 р.) з протестом до Гіммлера проти нищення єврейського населення у Галичині, пише листа до папи Пія ХІІ. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалася у монастирях та митрополичій резиденції у Львові.

Читайте більше: http://bit.ly/1Jv0EgN

22 березня 1989 року у випробувальному польоті транспортного реактивного літака Ан-225 «Мрія» встановлено 110 світових рекордів

Літак було спроектовано та побудовано у 1984-1988 рр. конструкторським бюро ім. О.К.Антонова у Києві.

Ан-225 має шість турбодвигунів і є найважчим літаком у світі з найбільшою довжиною фюзеляжу. Його максимальна злітна вага становить 640 т. З усіх літаків, які використовуються для транспортних перевезень, цей має найбільший розмах крила.

Ан-225 встановив абсолютний світовий рекорд з перевезення найважчої одиниці вантажу вагою у 189,98 т, а також з перевезення вантажу загальною вагою 253,82 т. Цим літаком було встановлено світовий рекорд перевезення комерційного вантажу вагою 247 т, а також світовий рекорд перевезення найдовшого вантажу (дві лопасті вітряка, по 42,1 м кожна).

Загалом «Мрії» належить близько 250 світових рекордів. У 2009 Ан-225 було включено до Книги рекордів Гінесса.

22 березня - річниця від дня народження видатного українського композитора Миколи Лисенка 

22 березня 1842 року неподалік Полтави народився видатний український композитор Микола Віталійович Лисенко. Він став засновником національних музичних традицій, на яких відбивається унікальне звучання українського фольклору. М.Лисенко заклав основи подальшого розвитку української музичної культури. Крім того, він відомий як талановитий диригент, піаніст, викладач музики та громадський діяч.

За фахом М.Лисенко був науковець в галузі природознавства (закінчив Харківський та Київський університети).

Походячи з родини аристократів - козацьких старшин, М.Лисенко почав грати на фортепіано з дитинства, а любов до національного фольклору успадкував від своїх дідусів. Продовжував своє музичне навчання у Лейпцизі та Санкт-Петербурзі у найкращих композиторів того часу, включно із Ріхтером та Римським-Корсаковим.

Спектр його музичної творчості був величезний: опери, оперети, опери для дітей, чисельні композиції для фортепіано, скрипок та струнних квартетів. Протягом життя М.Лисенко зробив аранжування близько 500 народних пісень та поклав на музику поетичні твори видатних українських класиків (у тому числі Т.Шевченка, Л.Українки та І.Франка).

Збірка музичних творів М.Лисенка була видана у Києві у 20 томах. Збірка пісень на його музику (у кожному примірнику по 6 дисків) вийшла в Канаді у 2010 році.

М.Лисенко був епіцентром культурного життя. Він давав концерти гри на фортепіано, організував хор, який виступав у Києві та чотири рази подорожував з гастролями по Україні. М.Лисенко згуртував навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію та очолив Український клуб. Він також підтримував зв’язки з громадськими активістами на західній Україні.  

21 березня Леоніду Утьосову виповнюється 120 років від дня народження

21 березня 1895 року в Одесі народився Леонід Осипович Утьосов, артист естради, джазовий співак і комедійний актор, справжній улюбленець публіки.

Його справжнє ім’я Лазар Йосифович Вайсбейн.

З 1911-1913 років працював на сценах в Одесі, Кременчуці, Києві, Москві та Петрограді (Ленінграді).

У 1928-1929 роках заснував джазовий оркестр та створив власний неповторний стиль, що поєднував естрадний жанр та музику: фольклор, американський джаз, аргентинське танго та французький шансон.

У роки війни вів активну концертну діяльність на фронтах.

У 1965 році став першим актором естради – народним артистом СРСР.

Хоча решту свого життя він провів у Москві, багато його пісень було присвячено рідному мсту Одесі, де у 2000 році йому було встановлено пам’ятник на центральній вулиці.

19 березня 2015 року Максиму Рильському виповнюється 120 років від дня народження

19 березня 1895 року народився Максим Тадейович Рильський, видатний український поет, перекладач, публіцист, автор майже п’ятдесяти поетичних збірок, перекладів багатьох класичних західноєвропейських та слов’янських творів українською мовою, а також наукових праць з мовознавства та літературознавства.

Писати вірші він почав рано: перший було надруковано, коли йому виповнилося тільки дванадцять років, а у п'ятнадцять вийшла перша збірка його творів «На білих островах».

Доля Максима рильського складалася дуже неоднозначно, що відбивалося на його творчості: він пережив роки переслідування радянською владою за декадентство, заарештовувався НКВС та рік провів у Лук’янівській тюрмі, а потім був змушений прославляти радянську дійсність (згодом навіть став академіком, директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, лауреатом Ленінської та Державної премій СРСР), проте це не врятовувало його від подальших атак радянських критиків на його творчість. Після ув’язнення поезія максима Рильського поділилася на дві течії – офіційну та ліричну. Саме його ліричні твори, далекі від «комуністичної партійної лінії», насправді прославили автора та залишаються популярними і зараз.

Справжніми дороговказами у нашому житті можна вважати чимало поетичних рядків, що були написані Максимом Рильським, багато з яких, як не парадоксально, дуже точно відображають сучасні соціально-політичні реалії та настрої:

 «Є сотня мов, а правда лиш одна»

 «У світі найкраще – визволення крик»

 «Спи, брате дорогий, товаришу і сину!

Безсмертний будеш ти, бо вмер за Україну!»

«Моя Батьківщина – це поле без меж…

Моя Батьківщина не знає – «назад»!

Вперед її кроки»

«Хто поверне в рабство ту країну,

Де стяг свободи затрепетав»

«Щасливий воїн, що во ім’я миру

Свою підносить бойову сокиру,

Во ім’я правди кривду тне з плеча!»

«Особисте щастя залежить від щастя народу»

і, звісно ж, класичне:

«Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям»  

9 березня  2015 року виповнюється 201 рік від дня народження Тараса Григоровича Шевченка 

«Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить,

Святую правду возвістить!

Неначе наш Дніро широкий,

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі …»

(Т.Г.Шевченко «Пророк», уривок, 1848 р.)

Внесок Т.Г.Шевченка у розвиток літератури та мистецтва неможливо переоцінити. Говорити про це можна годинами із непідробним захопленням. Але найбільш унікальним здається те, що він став справжнім пророком для України, для кожного із нас. Усю безмежну глибину його поетичних рядків та мудрість настанов зрозуміти дійсно по-справжньому, здається, можна тільки тепер, у вирі трагічних подій останнього року, коли драматичне сьогодення в Україні нагадує вже перегорнуті сторінки історії. Саме в цей час знову звертаємося до великого Кобзаря за підтримкою.

«Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла...

А за віщо,

За що люди гинуть?

Того ж батька, такі ж діти, -

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі

І весело в хаті!

«Уб’єм брата! Спалим хату!» –

Сказали, і сталось.

Все б, здається; ні, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли та й виросли;

Замучені руки

Розв’язались - і кров за кров,

І муки за муки!

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?»

(Т.Г.Шевченко «Гупалівщина», уривок, 1841)

 

«Гайдамаки не воины –

Разбойники, воры,

Пятно в нашей истории..."

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Ви - розбойники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте?

Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!...

Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.»

(Т.Г.Шевченко «Холодний Яр», уривок, 1845 р.)

 

«За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі…

… Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави бога,

Великого бога…

… Встане правда! Встане воля!

І тобі одному помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!..

… Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайне серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих,

Не ріки – море розлилось,

Огнене море! Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава.

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітися – поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда,за вас сила

І воля святая!»

(Т.Г.Шевченко «Кавказ», уривок, 1845 р.)

 

«Царів, кровавих шинкарів,

У пута кутії окуй,

В склепу глибокім замуруй.

Трудящим людям, всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постав ти ангели свої.

Щоб чистоту їх соблюли.

Мені ж, о господи, подай

Любити правду на землі

І друга щирого пошли!

(Т.Г.Шевченко «Молитва», 25 травня 1860 р.)

 

«Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій - не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись,

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.»

(Т.Г.Шевченко «В казематі», уривок, 1847 р.)

8 березня – Міжнародний жіночий день

Історія народу України прикрашена багатьма постатями видатних жінок. Вони творили нашу державність і світову політику, робили вагомий внесок у розвиток культури, впливали на формування нашого сучасного світогляду. Серед них:

Княгиня Ольга (бл. 889-969): київська княгиня, канонізована Православною Церквою, перша з правителів Київської Русі прийняла християнство (близько 955 року), упорядкувала збирання данини, створила державні опорні пункти по всій країні, уклала угоду з імператором Візантії.

Анна Ярославна / Ярославівна (бл. 1024-1025): донька київського князя Ярослава Мудрого, дружина французького короля Генріха І Капета, королева Франції, мати короля Філіпа І, прабабця майже 30 французьких монархів. Під час вінчання подарувала чоловіку привезене з Києва Євангеліє, писане кирилицею, на якому французькі королі присягали аж до 1793 року.

Роксолана / Анастасія Лісовська (бл. 1505-1561): улюблена дружина султана Османської імперії Сулеймана І Пишного. Майже три десятиріччя була однією з найвпливовіших постатей у мусульманському світі. З її ім’ям пов’язано спорудження у Стамбулі багатьох історичних пам’яток.

Маруся Чурай (бл. 1625-1653): легендарна українська народна співачка і поетеса часів розквіту козацтва. Деякі її пісні не втратили своєї популярності навіть сьогодні.

Марко Вовчок / Марія Вілінська (1833-1907): письменниця, яка збагатила українську літературу багатьма новими жанрами.

Марія Заньковецька / Адасовська (1854-1934): українська актриса, корифей театру. Перший в Україні Уряд присвоїв їй звання народної артистки Республіки.

Ольга Кобилянська (1863-1942): українська письменниця, активістка феміністичного руху.

Леся Українка / Лариса Косач-Квітка (1871-1913): одна з найяскравіших постатей в українській літературі, писала у найрізноманітніших жанрах, брала активну участь в українському національному русі.

Соломія Крушельницька (1872-1952): ще за життя була визнана найвидатнішою оперною співачкою світу. Виконувала арії 8 мовами на найбільш відомих світових сценах. Серед чисельних її нагород та відзнак «Вагнерівська примадонна» ХХ століття. Джакомо Пуччіні називав її «найпрекраснішою і найчарівнішою мадам Баттерфляй».

Катерина Білокур (1900-1961): українська художниця, майстер декоративного живопису, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»). На Міжнародній виставці в Парижі (1954 р.) її роботи вразили самого Пабло Пікассо.

Олена Теліга (1906-1942): українська поетеса та критик, член ОУН. Під час Другої світової війни організувала спілку українських письменників, видавала тижневик «Літаври». Розстріляна німецькими нацистами у Бабиному Яру (Київ).

Марія Примаченко (1909-1997): українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»). За рішенням ЮНЕСКО, 2009 рік був роком Марії Примаченко.

Алла Горська (1929-1970): українська художниця-шестидесятниця, діяч правозахисного руху.

Ліна Костенко (1930 р.н.): українська письменниця та поетеса, активна учасниця дисидентського руху. Лауреат Шевченківської премії (1987 р.), Премії Антоновичів (1989 р.), Премії Петрарки (1994 р.).

Ніна Матвієнко (1947 р.н.): українська співачка, народна артистка України. У її репертуарі багато народних пісень різних жанрів.

Сьогодні цю естафету гідно перейняли сучасні українки.

Не можна не згадати про самовідданих жінок, які в листопаді 2013 - лютому 2014 залишалися на Майдані в центрі Києва навіть в години найбільшої небезпеки: лікарі, медсестри та волонтери – усі ті, хто приходив туди за покликом душі і рятував життя.

На найвищі слова пошани заслуговують відважні жінки, які зараз захищають Україну від російської військової агресії. У тому числі тих волонтерів, хто щоденно ризикуючи життям забезпечує українських бійців на передовій усім необхідним.

І, звичайно ж, особливе місце серед них посідає Надія Савченко – Герой України, народний депутат та член делегації Верховної Ради України у ПАРЄ. Ще в червні 2014 року її було захоплено проросійськими бойовиками на Донбасі та незаконно вивезено на територію Росії, де проти неї було сфабриковано справу. З того часу її незаконно утримують в ув’язненні, щоденно піддають потужному психологічному тиску та позбавляють права на справедливий суд. На знак протесту Надія Савченко оголосила голодування, яке тривало 83 доби. Попри загрозу її життю та чисельні заклики світової спільноти, російська влада продовжує брутально порушувати закон та права людини.

Надія Савченко стала символом непідкорності та волелюбності українського духу, прикладом того, як треба любити та захищати Батьківщину.

6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про Державний гімн України" 

Хоча офіційним текстом гімну України є лише перший куплет та приспів відомого вірша Павла Чубинського, повна версія тексту пісні складається з трьох вельми актуальних сьогодні куплетів. Цікаво, що оригінальна версія слів П.Чубинського з часом була дещо змінена: текст було скорочено з чотирьох куплетів до трьох та місцями переписано, щоб він виглядав більш поміркованим.

Нижче наводимо повну версію оригінального тексту. Ці пророчі слова, а також складна і драматична історія їх написання, яку ми вже розповідали, змушують замислитися над природою подій, які відбуваються сьогодні в та довкола України. Крім того, у цих натхненних патріотичних рядках криється відповідь на сакраментальне запитання про майбутнє України, яка обов’язково вистоїть попри військову агресію, окупацію та надпотужний економічний і інформаційний тиск з боку Кремля.

Слава Україні! Героям слава!

1.

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля!

Ще нам, браття-молодці, усміхнеться доля!

Згинуть наші вороги, як роса на сонці;

Запануємо, браття, й ми у своїй сторонці.

Приспів:

Душу, тіло ми положимо за свою свободу

І покажемо, що ми браття козацького роду.

2.

Гей-гей, браття миле, нумо братися за діло!

Гей-гей, пора встати, пора волю добувати!

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

Кличуть нас із-за могил на святеє діло.

Ізгадаймо славну смерть лицарства-козацтва,

Щоб не втратить марне нам свого юнацтва.

Приспів.

3.

Ой Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,

Нащо віддав Україну москалям поганим?!

Щоб вернути її честь, ляжем головами,

Назовемся України вірними синами!

Приспів.

4.

Наше браття Славяне вже за зброю взялись;

Не діжде ніхто, щоб ми позаду зістались.

Поєднаймось разом всі, братчики-Славяне:

Нехай гинуть вороги, най воля настане!

Приспів.

5 березня 1946 року Вінстон Черчілль виступив із промовою, яка стала відома завдяки першій згадці про «залізну завісу» 

5 березня 1946 року у Вестмінстерському коледжі, що розташований в американському місті Фултон, штат Міссурі, Вінстон Черчілль виступив із промовою «Матеріальні ресурси миру», яка стала відома завдяки першій згадці про «залізну завісу». Ми вірили, що цей термін пішов у небуття, але політика Кремля породжує сумніви. Посилення підтримки України – це сьогодні «ресурс миру» в усьому світі. Це не «ресурс війни».

The Sinews of Peace ("Iron Curtain Speech")

“… Beware, I say; time may be short. Do not let us take the course of allowing events to drift along until it is too late … There is the path of wisdom. Prevention is better than cure.

A shadow has fallen upon the scenes so lately lighted by the Allied victory. Nobody knows what Soviet Russia and its Communist international organisation intends to do in the immediate future, or what are the limits, if any, to their expansive and proselytising tendencies…

From Stettin in the Baltic to Trieste in the Adriatic, an iron curtain has descended across the Continent… Police governments are prevailing … there is no true democracy.

The safety of the world requires a new unity in Europe, from which no nation should be permanently outcast.

… what we have to consider here to-day while time remains, is the permanent prevention of war and the establishment of conditions of freedom and democracy as rapidly as possible in all countries. Our difficulties and dangers will not be removed by closing our eyes to them. They will not be removed by mere waiting to see what happens; nor will they be removed by a policy of appeasement. What is needed is a settlement, and the longer this is delayed, the more difficult it will be and the greater our dangers will become.

From what I have seen of our Russian friends and Allies during the war, I am convinced that there is nothing they admire so much as strength, and there is nothing for which they have less respect than for weakness, especially military weakness. For that reason the old doctrine of a balance of power is unsound. We cannot afford, if we can help it, to work on narrow margins, offering temptations to a trial of strength. If the Western Democracies stand together in strict adherence to the principles of the United Nations Charter, their influence for furthering those principles will be immense and no one is likely to molest them. If however they become divided or falter in their duty and if these all-important years are allowed to slip away then indeed catastrophe may overwhelm us all…

There is the solution which I respectfully offer to you in this Address to which I have given the title ‘The Sinews of Peace’…”

Winston Churchill

March 5, 1946

Westminster College,

Fulton, Missouri

4 березня 2015 року виповнюється 100 років з дня народження Михайла Михайловича Вербицького, автора музики гімну України 

До найбільших святинь будь-якого народу належить національний гімн – найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовно-патріотичних устремлінь. Слова і музика гімну змушують кожного з нас підніматися під звуки перших же акордів.

Для українців – це гімн "Ще не вмерла України і слава, і воля". З цими словами стояли до останньої краплі крові Герої Крут. У листопаді 2013 - лютому 2014 його масово підхоплювали протестувальники на Майдані. У часи проведення протизаконного референдуму в АР Крим в березні 2014 року його співали кримчани - чисельні противники відокремлення цієї частини території України, яких не бажали чути у Кремлі. Сьогодні з цією піснею на вустах наші герої захищають Батьківщину від російської військової агресії на Сході України.

Той факт, що слова написані на Східній Україні, а музика – на Західній, виглядає символічно й служить незаперечним доказом нерозривної єдності українського народу. Зливши воєдино слова і музику, пісня надихала покоління борців за волю України.

Втративши свою державність, Україна кілька століть не мала і свого національного гімну. На початку 60-х років ХІХ ст. у патріотичному середовищі виник задум написати вірш, який став національним гімном. Реалізувати цей задум вдалося відомому українському поетові, етнографу та фольклористу Павлу Чубинському.

Точної дати написання вірша нема, але за деякими джерелами, це відбулося восени 1862 року. Під час вечірки сербських студентів Київського університету П.Чубинський почув патріотичну сербську пісню. Вона справила на нього таке враження, що він за 30 хвилин написав вже новий текст – про боротьбу українського народу за свою незалежність. Новий вірш відразу заспівали на мотив сербської пісні. Цей твір П.Чубинського набув такої шаленої популярності серед молоді, що вже 20 жовтня поета вислали до Архангельської губернії за «за шкідливий вплив».

Вірш Чубинського почав своє нелегальне існування в межах царської Росії у 1863 р., коли він був надрукований у львівському журналі "Мета". Його текст відрізняється широтою осмислення історичної долі українського народу. «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля» – це заклик до боротьби, віра в безсмертність України, її національне визволення й культурне піднесення, впевненість у невичерпності таланту народу, надій на світле майбутнє.

Саме на цю публікацію звернув увагу відомий західноукраїнський композитор і диригент Михайло Вербицький (отець Михайло). І вже у 1863 році слова було опубліковано разом із нотами. При цьому оригінальний текст П.Чубинського було дещо змінено. Музичне оформлення ввібрало в себе характерні риси українських пісень, має яскраво виражене похідно-маршове звучання. Все це в органічній єдності створило неперевершений патріотичний пафос, завдяки якому пісня пустила глибоке коріння у свідомості українців.

Вперше люди почули цей твір, напевне, в 1864 році в контексті "Комедіо-опери" Кароля Гейнча у Львові. Газета "Слово" сповістила, що в цій виставі вперше на Галичині на мотив музики Вербицького хор виконав пісню "Ще не вмерло Запорожжя". Пісня припала публіці до душі, її довелося виконувати на біс.

Як гімн України пісня була вперше використана в Українській Народній Республіці у 1917-1920 рр., а у 1939 р. – у Карпатській Україні.

У липні 1991 року після урочистих зборів, присвячених першій річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, в палаці "Україна" відбувся концерт, заключним акордом якого стало виконання всіма присутніми в залі пісні "Ще не вмерла Україна, і слава, і воля". Ось так, після десятиліть замовчування цей твір отримав майже офіційне визнання.

Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., який підтвердив волевиявлення народу 24 серпня 1991 р., Президія Верховної Ради України 15 січня 1992 р. затвердила музичну редакцію національного гімну України. У статті 20-й Конституції України зафіксовано: "Державний гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького".

6 березня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон "Про Державний гімн України", змінивши перший рядок оригіналу "Ще не вмерла Україна, і слава, і воля ..." на "Ще не вмерла України і слава, і воля…" Затверджений Гімн України – це перший куплет і приспів Павла Чубинського. 

23 лютого 1918 року лідер кримських татар Номан Челебіджіхан був розстріляний більшовиками

23 лютого 1918 року у міській в'язниці Севастополя матросами-більшовиками був розстріляний видатний кримськотатарський політичний діяч Номан Челебіджіхан. Він відомий як один із організаторів першого Курултаю кримськотатарського народу, перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної Республіки, а також перший муфтій мусульман Криму, Литви, Польщі та Білорусі.

Номан Челебіджіхан – видатний сином свого народу, справжній патріот своєї батьківщини та великий гуманіст. Йому належать такі мудрі слова: «Народи Криму є прекрасним букетом, і для кожного народу потрібні рівні права й умови, бо нам іти пліч-о-пліч». Укладена під його керівництвом програма діяльності містила таку тезу: «Кримськотатарський національний уряд покликаний забезпечити щастя і нормальну життєдіяльність не лише корінного народу, але й захищати всіх земляків, мешканців півострова від узурпації, анархії і заколоту, захищати їх життя і гідність, і вважає це своїм священним обов'язком».

Тіло Номана Челебіджіхана кати брутально викинули в Чорне море.  26 років потому радянський тоталітарний режим із застосуванням військових загонів силою змусив весь кримськотатарський народ виїхати з їхньої історичної батьківщини.

Геноцид Кремля щодо кримських татар ніколи не припинявся. Жорстка каральна політика, що проводиться так званою окупаційною «владою» відносно кримськотатарського народу з березня 2014 року, має своєю кінцевою метою повне придушення волі і боротьби кримськотатарського народу за свої законні права на рідній землі. Якщо проти України ведеться «гібридна війна», то в Криму здійснюється «гібридна депортація»: залякуваннями, утисками та переслідуваннями усіх незгодних з російською окупацією змушують виїхати з півострова.

Жахливою щоденною реальністю для кримських татар стали викрадення і вбивства, судові переслідування та арешти активістів (в.о. голови Меджлісу Ахтему Чийгозу за надуманим звинуваченням загрожує 10 років позбавлення волі), заборона на проживання в Криму лідерам кримськотатарського народу, захоплення майна Меджлісу і Фонду «Крим», озброєні погроми і обшуки в мечетях, переслідування віруючих мусульман і учасників «полян протесту». Здійснюється тиск на журналістів, лунають погрози закриття єдиний в світі незалежний кримськотатарський телевізійний канал «АТР», відмовляють у перереєстрації незалежних кримськотатарських ЗМІ, заборонено проведення мирних зібрань і мітингів, співробітниками ФСБ вже проведено сотні примусових «бесід» з жителями Криму.

Усе це спрямовано на утвердження в Криму обстановки тотального страху і відчаю, повної покірності кримського суспільства беззаконню і свавіллю, яке коється так званою окупаційною «владою».

На знак солідарності із кримськотатарським народом у його протистоянні утискам окупаційної «влади» Посольство України у США публікує сьогодні кримськотатарською та українською мовами оригінальну версію вірша Н.Челебіджіхана, який став гімном Кримських татар.

 

«Ant etkenmen!» (оригінальна версія)

Ant etkenmen, milletimniñ carasını sarmağa,

Nasıl bolsın bu zavallı qardaşlarım iñlesin?

Onlar içün ökünmesem, muğaymasam, yaşasam,

Сüregimde qara qanlar qaynamasın, qurısın.

 

Ant etkenmen, şu qaranğı curtqa şavle sepmege,

Nasıl bolsın eki qardaş bir-birini körmesin?

Bunı körip usanmasam, muğaymasam, canmasam,

Közlerimden aqqan yaşlar derya-deñiz qan bolsın.

 

Ant etkenmen, söz bergenmen millet içün ölmege,

Bilip, körip milletimniñ közyaşını silmege.

Bilmiy, körmiy biñ yaşasam, Qurultayğa han bolsam,

Kene bir kün mezarcılar kelir meni kömmege.

 

«Я присягаюся!» (переклад)

Я присягнувся перед народом його горе остудити

Скільки можна гнити живими і під вічною тлінню жити?

Якщо ж я зможу спокійно цей біль перенести

Хай захолоне чорною кров'ю серце у мене в грудях.

 

Я присягнувся світлом ясним тьму прогнати з моєї землі

Скільки можна, щоб один одного брати бачити не могли?

Якщо ж я, присягнувшись світлом - і не спалахну, не згорю

Річки сліз хай стануть морем, перетворившись на кров мою.

 

Я присягнувся, я дав слово за народ свій померти!

Що мені смерть, коли не зумію його сльози утерти.

Що мені життя, адже будь я ханом, проживи хоч тисячу років

День прийде і перед могилою все одно одержиш відповідь.

21 лютого у світі відзначається Міжнародний день рідної мови  

У зв’язку з цим нам згадався такий актуальний сьогодні для нашої держави вірш «Любіть Україну!»

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

Автором цих знайомих кожному українцю рядків, написаних у 1944 році, є український поет та патріот Володимир Сосюра, який народився 6 січня 1898 року в українському м. Дебальцеве, назва якого тепер відома усьому світові.

Дебальцеве, поряд з Донецьким аеропортом, стало одним з місць демонстрації звитяги, бойового духу і сили українських військових. Протягом зими місто перетворилося на об’єкт невпинних атак і обстрілів з боку терористів. Через прицільний вогонь з установок «Град» по житлових будинках у січні суттєво зросла кількість жертв серед мирного населення. Сили АТО і волонтери евакуйовували мирне населення дорогою, що постійно прострілювалася бойовиками. Навіть під час переговорів на найвищому рівні в Мінську 12 лютого ц.р. Росія нарощувала наступ на Дебальцево.

Незважаючи на схвалення Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей та зобов’язання запровадити згідно з ним з 0:00 год. 15 лютого ц.р. режиму припинення вогню, Росія та її найманці лише посилили атаки на Дебальцеве. Лише за добу з 14 по 15 лютого, терористи 150 разів обстріляли сили АТО, відбулося 6  штурмових зіткнень. Ситуація на Дебальцевському напрямку не змінилась докорінним чином і з 00.00 15 лютого, після наказу Президента України про режим тиші. Протягом першої доби після офіційного оголошення про припинення вогню терористи понад 60 разів обстріляли Дебальцеве. Внаслідок обстрілів з російських систем залпового вогню та артилерії місто повністю зруйноване. Спроби Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ відвідати Дебальцеве з метою моніторингу ситуації на місці були заблоковані через відмову у допуску та надання гарантій безпеки з боку терористів.

Сьогодні ми прагнемо вшанувати подвиг справжніх українських Героїв та Патріотів, які захищають нашу Батьківщину, її свободу та демократичний вибір, незалежно від того, якою є їхня зброя: перо чи рушниця.

Слава Україні! Героям слава!

20 лютого 2015 року виповнюється 110 років з дня народження українського поета Авеніра Калениковича Коломийця 

«Кохай рідну хату»

Село своє рідне ти щиро кохай,
Люби його пісню і мову;
Те зілля пахуче, що вкрило ввесь гай,
Ту річку, і ліс, і діброву.
Кохай рідну хату, той рідний поріг,
Маленьку свою батьківщину, –
Щоб потім, дорослим, любити ти міг
Народ свій, свою Україну!

Ці рядки Авенір Коломиєць написав 1 жовтня 1941 року. Своєї актуальності ці щирі слова ніколи не втрачали. Проте особливий відгук у наших серцях вони набувають сьогодні, коли наша держава знов зазнала військової агресії, і наші герої – справжні патріоти віддають свої життя, захищаючи нашу Батьківщину, свободу та демократію. 

Уродженець поліського Городця (колись княже місто, яке стояло на шляху з Києва до тогочасної Європи), випускник Варшавського університету й інституту театрального мистецтва, Авенір Коломиєць був театральним режисером, журналістом, поетом і прозаїком, укладачем підручників із мови та літератури, редактором і видавцем.

Його поетична кар’єра розпочалася з «Літературно-наукового вісника» журналу Дмитра Донцова. Він був серед українських письменників, котрі 1929 року у Варшаві об'єдналися навколо Євгена Маланюка та Юрія Липи, створивши нову літературну громаду під назвою «Танк». Коломиєць чудово малював і займався виготовленням бандур, у волинському Дубні створив музичний інститут імені Леонтовича.

За часів Речі Посполитої Авенір Коломиєць активно друкувався у львівських виданнях. Напередодні Другої світової війни вийшла друком його п'єса для дітей «Казка темного бору». Тоді ж були написані драма «Єретик» і повість «Погоринська рапсодія», або «Тіні над прикренями». У 1933 році Коломиєць написав польською мовою п'єсу «Іменем» і отримав першу нагороду на конкурсі драматургів у Варшаві. Згодом пройнявся комуністичними ідеями, однак незабаром зрозумів суть тоталітарного режиму. Так з’явилися його твори «Повернувши від виборчої урни», «Мої помилки», «Черга і мегафон» із циклу «З років покути і прозріння».

Під час Другої світової Авенір Коломиєць був причетний до створення газети «Волинь», протестував проти насильницького вивезення волинян до рейху, за що його двічі заарештовувало гестапо. Письменник дивом уникнув смертної кари, емігрувавши до Австрії.

Коломиєць помер у вигнанні восени 1946 року в австрійському Зальцбурзі. 

25 лютого 1871 року народилася видатна українська поетеса Леся Українка

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

Україна – це, зокрема, і особистості, які формують обличчя її історії. «Я на гору круту крем'яную буду камінь важкий підіймать. І, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать», - ці поетичні рядки не просто метафора, а пронизлива сповідь, непорушне кредо короткого, але яскравого, мов зірковий спалах, життя видатної української письменниці Лесі Українки.

Леся Українка (справжнє ім’я - Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка) народилася 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському. Її світогляд формувався під впливом матері – О.Драгоманової-Косач, письменниці та активної учасниці жіночого руху, а також дядька — М.Драгоманова, відомого ученого та громадського діяча. В дев'ять років Леся Українка вже писала вірші, а у тринадцять почала друкуватись.

В юнацькі роки Леся починає хворіти на туберкульоз, з яким вона боролася усе життя. Хвороба спричинила до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також дядькові, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію та філософію. З п’ятнадцяти років Леся займається перекладами. Її перу належать переклади творів Гоголя і Тургенєва, Байрона і Міцкевича. У 19 років вона написала для своєї сестри підручник «Стародавня історія східних народів».

На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — «На крилах пісень», яка була помічена і критикою і широким колом читачів. На дебют молодої поетеси відгукнувся І.Франко.

У 1894 р. родина поетеси оселяється в Києві. Леся Українка постійно спілкується з М.Лисенком, М.Коцюбинським, О.Кобилянською, М.Старицьким та іншими представниками української інтелігенції.

Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті.

Останні 10 років життя для поетеси були надзвичайно плідними.

Особливе місце у творчій біографіі письменниці займав фольклор.

Під час перебування у Карпатах поетеса збирала гуцульські мелодії. Тридцять веснянок і обжинкових пісень з її голосу записав видатний український композитор М.Лисенко. Понад 200 пісень увійшли до книжки «Народні мелодії з голосу Лесі Українки».

Леся Українка померла 1 серпня 1913 року в грузинському містечку Сурамі, похована у Києві на Байковому кладовищі.

Пам'ять про видатну поетесу нарівні з іншими літературними класиками тієї доби І.Франком, М.Коцюбинським, П.Мирним навічно вкарбовано в історію нашої країни. Іменем Лесі Українки названо театр, центральну публічну бібліотеку, площу, бульвар у Києві. В різних місцях України створено 6 музеїв поетеси. Існує Інститут Лесі Українки та премія, що присуджується за літературно-мистецькі твори для дітей і юнацтва.

Зображення Л.Українки розміщено на 200-гривневій купюрі.

 

Підготовлено за матеріалами:

http://ukrlit.org/

http://uk.wikipedia.org/

http://www.l-ukrainka.name/

http://storinka-m.kiev.ua/

440 років тому вийшла перша в Україні друкована книга "Апостол"

Першодрукар Іван Федоров, вигнаний зі столиці Московії реакційним духівництвом, прямує до «богоспасенного міста Львова», де у лютому 1574 року у своїй друкарні власним коштом з допомогою небагатих львів’ян видруковує «Діяння та Послання Святих Апостолів» («Апостол»).

Місцем організації своєї друкарні Іван Федоров не випадково обрав Львів. У XV-XVI ст. це місто було великим торговельно-промисловим центром, важливим осередком культурного життя; у ньому було багато освічених людей, які, розуміючи значення друкованого слова, збирали бібліотеки, укомплектовували їх цінними виданнями.

І.Федоров оселився не у самому Львові, не за міськими мурами, де жили багаті люди, а за їх межами у Підзамчі, під схилами Замкової гори. Серед простих людей знайшов він друзів, помічників та учнів.

«Апостол» є зразком друкарської майстерності. До речі, Іван Федоров застосував оригінальний метод друкування двома фарбами: чорною та червоною. «Апостол» 1574 року складається з 35 восьмиаркушевих зошитів, тобто 560 сторінок.

Робота відзначається широкою різноманітністю та продуманістю художнього оформлення. Серед його прикрас гравюри, заставки, кінцівки та ініціальні літери. Серед елементів художнього оформлення є такі, що не використовувалися І.Федоровим у попередніх виданнях, їх створення пов’язане з Україною.

Видання супроводжувалось післямовою, яка стала прекрасним зразком української публіцистики ХVІ сторіччя. «Ця ж бо повість пояснює, звідки почалася і як створена була друкарня ця». «Не пристало мені ані оранкою, ані сіянням насіння скорочувати час свого життя, бо замість плуга володію я мистецтвом приладдя ремісничого, а замість хліба й усім по чину роздавати духовну цю поживу».

Надруковано «Апостол» на папері переважно місцевого та польського виробництва. Тираж цього видання не був зазначений у книжці, але дослідники визначають його у межах 1000-1200 примірників. На сьогоднішній день відомо близько 120 екземплярів.

Примірники львівського «Апостола» є в усіх найбільших книгозбірнях України: у Києві, Львові, Харкові, Дніпропетровську тощо, а також у зібраннях Росії, Білорусі, Польщі, Угорщини, Болгарії, США та інших країн. Усі відомі екземпляри львівського першодрукованого «Апостола» дбайливо зберігаються в бібліотеках і музеях як найцінніші пам’ятки культури.

Підготовлено за матеріалами:

http://www.religion.in.ua

http://konstlib.net

21 лютого - Міжнародний день рідної мови

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Володимир Сосюра

21 лютого представники всіх націй і народностей відзначають Міжнародний день рідної мови. Це свято було проголошено на Генеральній конференції ЮНЕСКО, яка відбулася 17 листопада 1999 року.

Вказану дату було обрано з метою вшанування подій, що відбулися цього дня 1952 р. Тогочасна влада Пакистану проголосила урду єдиною державною мовою, яка була рідною лише для 3% населення. Це було негативно сприйнято, особливо на сході, де майже всі розмовляли бенґальською мовою. 21 лютого 1952 р. під час демонстрації протесту в м. Дацці, поліція та військові вбили кількох студентів-демонстрантів. Після проголошення незалежності Східного Пакистану (Банґладеш) 1971 р., цей день відзначають в країні як день мучеників. За пропозицією Бангладеш, ЮНЕСКО вперше проголосило міжнародний день рідної мови 21 лютого 2000 р..

В Україні це свято існує з 2002 р., коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин нашої держави Президент України підписав відповідне розпорядження про відзначення Міжнародного дня рідної мови. 

Оскільки з 6 000 розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення, ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи. Окрім того, організація вважає, що вивчення іноземних мов та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги.

Відповідно до розробленого ЮНЕСКО Атласу мов світу, що перебувають під загрозою зникнення, за період життя останніх трьох поколінь людей із шести тисяч наявних у світі вже зникли понад 200 мов, 538 перебувають у критичному стані, 502 мовам загрожує серйозна небезпека, 651 перебуває в небезпеці і 607 – у стані нестійкості.

Як сказав генеральний директор ЮНЕСКО, пан Коіхіро Мацуура «Рідна мова дорога кожному з нас. Рідною мовою ми вимовляємо наші перші слова і найкраще висловлюємо наші думки. Вона є базою, на якій усі люди розвивають свою особистість з моменту свого першого подиху, і вона є тим, що підтримує нас протягом усього життя. Вона є засобом навчати повазі до самого себе, до своєї історії, до своєї культури і, головне, до інших людей з усіма їхніми особливостями».

У м. Рівне на честь свята рідної мови встановили всеукраїнський рекорд – пам’ятник гігантській літері «Ї».

Українська мова пройшла нелегкий шлях. Однак, попри всі перешкоди, для багатьох мільйонів людей вона була і є рідною, є мовою їхніх дідів, батьків і буде також мовою їхніх дітей. Ми щиро віримо, що краса і сила української мови пригорне до себе серця мільйонів інших людей.

 

Ой яка чудова українська мова
Де береться все це, звідкіля і як
Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,
Вір, дерелісок, чорноліс. Є іще байрак.

І така ж розкішна і гнучка, як мрія.
Можна “звідкіля” і “звідки”, можна і “звідкіль”.
Є у ній хурделиця, віхола, завія,
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль.

Та не в тому справа, що така багата
Помагало слово нам у боротьбі.
Кликало на битву проти супостата,
То звучало сміхом на полях плаката,
І за все це, мово, дякуєм тобі.

Скрізь одне жадання, і мета, і ясність.
Живемо, працюємо, як одна сім’я,
І краса новітня окриля сучасність.
Цю красу звеличує мова і моя.

Нас далеко чути, нас далеко видно.
Дмуть вітри історії в наші паруси.
Розвивайся й далі, мово наша рідна,
І про нас нащадкам вістку донеси.

Олександр ПІДСУХА

Підготовлено за матеріалами:

http://uk.wikipedia.org/

http://litakcent.com/2013/02/21/21-ljutoho-mizhnarodnyj-den-ridnoji-movy/

http://www.hurtom.com/portal/ 

19 лютого 1992 року Верховна Рада України затвердила тризуб як малий Державний герб України, вважаючи його елементом великого герба 

«Це був один із дуже важливих етапів державотворення. Демократична Народна рада пропонувала через символіку ствердити наступність нашої державності. Адже тризуб вказує на правонаступництво Києва щодо політичної та культурної спадщини Київської Русі», — учасник епохального засідання Верховної Ради України 19 лютого 1992 року, народний депутат Іван Заєць.

Напружене протистояння у стінах парламенту тривало тоді цілий день і завершилося затвердженням національного символу…

Відкритий конкурс на створення проекту Державного герба України, відповідно до постанови Верховної Ради, оголосили 24 червня 1991 року (тобто ще за існування СРСР). Під егідою Комісії з питань культури і духовного відродження ВР було створено робочу групу–журі з представників Народної ради і комуністичної більшості, а також істориків, мистецтвознавців, музейників.

4 жовтня 1991 року експертна група підбила підсумки конкурсу. На нього надійшло понад 200 робіт (усі вони тепер зберігаються в Центральному державному архіві органів центральної влади та управління). Важливо, що 192 з них містили зображення тризуба у різних контекстах. Коли розкрили запечатані конверти з прізвищами авторів, з’ясувалося, що переміг проект історика–геральдиста Андрія Гречила та художника Івана Турецького.

На думку А.Гречила, тризуб у графічній традиції періоду правління Великого князя Володимира був прийнятий невипадково, оскільки «саме за князя Володимира всі етнічні українські землі були об’єднані в одній державі. У 1918 році тризуб також було обрано гербом УНР як символ соборності українських земель. Такий герб має ідею поновлення традиції державності».

Про походження і значення тризуба як символу державної влади, церковної чи військової емблеми українців існують різні теорії, але жодна не дає задовільного пояснення. Найстаріші археологічні знахідки тризубів на українській території сягають 1 століття нашої ери. Ймовірно, він був знаком влади, символом племені, яке пізніше стало складовою частиною українського народу. З княжої доби збереглися тризуби на золотих і срібних монетах Великого князя Володимира, який, мабуть, успадкував цей родинно-державний знак від своїх предків.

Далі тризуб став спадковим геральдичним знаменом для нащадків Володимира Великого — Святополка І (1015 — 1019 рр.), Ярослава Мудрого (1019 — 1054 рр.) й інших князів. Двозуб був знаменом Ізяслава Ярославича (1054-1078 рр.), Святополка II Ізяславича (1093 — 1113 рр.), галицького князя Льва І Даниловича (1264 — 1301 рр.). Крім монет, знак тризуба знайдено на цеглі Десятинної церкви в Києві (986 — 996 рр.), на плитках Успенської церкви у Володимирі Волинському (1160 р.), на цеглі і каменях інших церков, замків, палаців, на посуді, зброї, перснях, медальйонах, печатках, рукописах.

Поширений на територіях всіх князівств Київської держави протягом кількох століть, тризуб зазнавав змін, включно з переходом до двозуба, але зберігав свою первісну Володимирову структуру. Серед інших змін класичного Володимирового тризуба можна назвати додавання хреста на одне з рамен чи збоку, півмісяця, орнаментальних прикрас тощо. Досі віднайдено близько 200 різновидів тризуба. Його використовували також як символічний і релігійний знак в українському фольклорі і церковній геральдиці.

По відродженні української держави в 1917 р. Мала Рада (12 лютого 1918 р. у Коростені), а згодом і Центральна Рада (22 березня 1918 р.), на пропозицію Михайла Грушевського, прийняли Володимирів тризуб за державне знамено УНР як великий і малий герб у відповідному орнаментальному обрамуванні.

Підготовлено за матеріалами:

http://ridna.ua

http://uateka.com

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2137-12

16 лютого 1813 року народився Семен Степанович Гулак-Артемовський, визначний композитор і пісняр, автор музики та лібретто опери "Запорожець за Дунаєм"                                                       

Видатний оперний співак і драматичний актор, - він належав до шевченківського покоління суспільних і культурних діячів. Мав літературний хист і був прекрасним композитором, залишивши в мистецтві яскравий і неповторний слід багатогранням свого щедрого таланту, – його опера "Запорожець за Дунаєм" стала першою оперою на національний сюжет в професійній українській музиці і проклала шлях до подальших звершень у цьому жанрі.

Народився Семен Гулак-Артемовський 16 лютого 1813 р. в селі Гулаківка неподалік містечка Городище Черкаського повіту Київської губернії в сім’ї священика, що походив з відомої своїми давніми традиціями козацької родини,.

Молодший брат батька, Петро, який став професором Харківського університету та відомим байкарем, мав неабиякий вплив на формування музично-літературних інтересів малого хлопчини. Семена з дитинства готували до прийнятого в родині духовного сану, задля чого в 11-річному віці його віддають у Київське духовне училище. На початку Семен сумлінно навчається, але з часом, захоплений найбільше музикою та співом у митрополичому хорі Софійського собору, вкрай занедбує навчання. Після неодноразових попереджень по смерті батька в 1830 р. його таки відраховують з училища. Але здібного співака з чудовим голосом приймають у хор Михайлівського монастиря, де він незабаром став солістом. У 1835 р. повертається на навчання в семінарію і успішно здає іспити.

Доленосним став для двадцятип'ятирічного С.Гулака-Артемовського 1838 рік. У червні до Києва прибув славетний уже на той час композитор М.Глінка з метою набрати хлопців з гарними голосами для придворної співочої капели. Обдарування С.Гулака-Артемовського вразило М.Глінку і він одразу взяв Семена з собою до Петербургу. М.Глінка навчав його не лише виразності виконання, дикції, грі на музичних інструментах, а й, що найважливіше, основам композиторського мистецтва.

Вже навесні 1839 р. при допомозі композитора О.Даргомижського та князя-мецената Волконського в театральному залі Юсупівського палацу відбувся перший публічний концерт С.Гулака-Артемовського. Успіх окрилив молодого виконавця, а пропозиція відомого власника уральських заводів П.Демидова фінансувати його навчання в Італії додала впевненості в опануванні висот виконавської майстерності. Влітку цього ж року він виїздить до Парижа, а потім до Флоренції. Творча кар'єра співака складалася вдало і багатогранно: насичена концертна діяльність, численні оперні партії, композиторська робота.

У 1842 р. С.Гулак-Артемовський повертається до Петербурга, де протягом 22 років, до 1864 року є солістом російської імператорської опери в Петербурзі, а в 1864–1865 рр. — Великого театру у Москві. Справді творчою перемогою стала партія Руслана в опері М.Глінки "Руслан і Людмила".

З початку шістдесятих років наполегливо працював над оперою "Запорожець за Дунаєм". Сюжет опери був підказаний професором-істориком М.Костомаровим, а все решта - текст вокальних номерів і прози, оркестрова партитура та клавір, а також лібрето - оригінальна авторська робота композитора. За своєю формою "Запорожець за Дунаєм" - типовий зразок лірико-комічної опери, у якій поряд з комедійною лінією розвивається лірико-романтична.

Ця опера, датована 1862 р., яка стала українською музичною класикою, принесла широку популярність С.Гулаку-Артемовському, як композитору. Вперше опера "Запорожець за Дунаєм" була поставлена на сцені Маріїнського театру в Петербурзі 14 квітня 1863 р.

Окреме місце у творчій спадщині С.Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема "Стоїть явір над водою" (присвячена Тарасу Шевченку), "Спать мені не хочеться", "Ой на горі та й женці жнуть" — рапсодія із збірки з семи пісень під загальною назвою "Українська свадьба".

Останні роки життя нашого великого земляка пройшли в Москві, де він і похований (помер 17 квітня 1873 р.). В 1952 р. стараннями артистів Московського музичного театру ім. К.Станіславського та В.Немировича-Даньченка на могилі на Ваганьківському кладовищі було встановлено пам'ятник з написом "Семен Степанович Гулак-Артемовський. Композитор, співак, автор опери "Запорожець за Дунаєм".

Ця неповторна опера тріумфально йшла не лише на вітчизняній, а й багатьох сценах світу. І нині репертуар Національної опери ім. Т.Шевченка в Києві неможливо уявити без "Запорожця за Дунаєм".

Багатогранна творча спадщина Семена Гулака-Артемовського служить на славу пісенної культури незалежної Україні.

Підготовлено за матеріалами:

http://uk.rodovid.org/

http://uk.wikipedia.org/ 

8 лютого 1117 року Київський князь Володимир Мономах завершив свій твір "Повчання дітям"

«Діти мої або хто інший, слухаючи мою грамотицю, не посмійтеся з неї, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться».

8 лютого 1117 року князь Володимир Мономах завершив написання свого твору «Повчання дітям»  - першого в Київській Русі дидактично-художнього (повчального) твору. З одного боку, цей жанр був досить поширеним в Античності, проте в Українській історії це був перший зразок світської проповіді. Відомості про цю працю Мономаха науковці вперше знайшли у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ», датованому 1377 роком.

У «Повчанні дітям» автор дає настанови своїм дітям та усім нащадкам Київської Русі: вчить їх бути розумними, відстоювати інтереси Батьківщини, не затівати князівських міжусобиць, поширювати у країні освіту, сприяти доброчинності. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні віськові походи, викликані необхідністю зміцнення єдності держави та її захисту від зовнішніх ворогів, а також принципи державного правління. Повага до військової дружини і воїнської справи - принципи, котрим Володимир Мономах надає особливого значення.

У «Повчанні дітям» князь Володимир пише: «Діти мої або хто інший, слухаючи мою грамотицю, не посмійтеся з неї, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться». Володимир Мономах вважав, що виховувати дітей слід на позитивних прикладах батьків, дідів. Одним із основних засобів виховання  князь вважав освіту: «Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь, — як батько мій, дома сидячи, знав п'ять мов, через те й честь йому була в інших країнах..». Великий князь радить своїм дітям любити Батьківщину, захищати її від ворогів, бути хоробрим, трудитися, бути гуманними, чуйним до людей, поважати старших, жаліти дітей, сиріт, поважати жінок: «Перш за все не забувайте убогих, а яко можете, по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину».

Торкаючись питань морального виховання дітей, князь Володимир у «Повчанні дітям» багато уваги приділяє нормам і правилам поведінки людини. Він дійшов висновку, що особиста поведінка дорослих в межах цих норм є критерієм вихованості… У свою чергу етикет, манера, тон поведінки перебувають у прямій залежності від моральних вправ. «…Куди б не прийшли і де б не зупинилися, напійте і нагодуйте нужденного. Найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов: простий чи знатний, чи посол; якщо не можете пошанувати його дарунком, то пригостіть його їжею і питвом, бо він, мандруючи далі, прославить вас у всіх землях доброю чи злою людиною».

Більшість істориків вважають «Повчання дітям» своєрідним політичним заповітом Мономаха своїм нащадкам.

Підготовлено за матеріалами:

http://www.sde.org.ua/

http://www.ukrlife.org/

http://www.calendarium.com.ua/

http://uk.wikipedia.org/ 

 Бій під Крутами 29 січня 1918 року — героїчна сторінка історії України

  Молитва

О, Боже наш добрий
З високого неба!
Молитву сьогодні

Заносим до Тебе.
За тих, що боролись
При станції Крути
За нашу Державу
Із ворогом лютим,
Що в битві цій впали
В цю зиму криваву...

Прийми їх до Себе!
Прийми в Свою славу!
А нам від цих Триста,
О, Боже, благаєм!
Любові дай вчитись
До рідного Краю!

                     Храплива Леся (українська поетеса, нар. У 1927 р., зараз проживає в Канаді) 

Понад 90 років тому історія України закарбувала на своїх скрижалях новий символ, який став невід'ємною складовою генетичної пам'яті українського народу. Цей символ — Крути!

29 січня 1918 року назва невеликої станції, що розташована на Чернігівщині уздовж лінії Бахмач-Київ, ознаменувала відлік нового духовного злету нації, який уже протягом майже століття є сяючим дороговказом для десятків поколінь незламних борців за свободу та незалежність рідної землі, за власну Українську державу.

27 січня 1918 р. з Києва назустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався зі студентів Університету імені Святого Володимира (нині Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Київських гімназій. Вони майже не мали ніякої бойової підготовки. Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло повідомлення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути - за 120 км від Києва.

Перемога під Крутами давала б шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала б ворогові шлях на столицю. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Проти них рухався передовий загін військ Муравйова кількістю близько 6 тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата. Бій тривав цілий день з ранку 29 січня 1918 р. й до вечора. У результаті більшість загинуло, 35 потрапило до полону.

Надвечір 27 полонених студентів та гімназистів розстріляли у дворі ст. Крути. Перед смертю гімназист-галичанин І.Г.Піпський заспівав «Ще не вмерла України...», його спів підхопили й інші юнаки.

Як така, битва не мала вирішального значення в перебігу військових дій, однак вона на кілька днів зупинила наступ більшовицьких військ, відтак Центральна Рада змогла протриматися в Києві, що було надзвичайно важливо для делегації УНР на мирних переговорах у Бресті, яка готувала документи про визнання Центральними державами незалежності України.

Трагічна загибель студентського куреня під Кру­тами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. За рішенням УЦР тіла 27 вояків-студентів було перевезено до Києва та урочисто поховано на Аскольдовій могилі.

На перепохованні героїв Крут у Києві 19 березня 1918 року Людмила Старицька-Черняхівська сказала: "Ми повинні всі, що лишилися живими, поклястись на цій могилі – віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею  на життя України можемо ми поквітувати їх жертву та зняти з них тягар марної, німої смерти".

Сьогодні на Аскольдову могилу приходять старі й молоді, щоб узяти наснаги від вогню самопожертви героїв Крут.

Підготовлено за матеріалами:

Бойко О., Крути //Довідник з історії України.-К.: Генеза, 2002.-С.376 http://www.vasilkov.info/ та http://www.istpravda.com.ua/articles/5107e15909e9c/  (Володимир Сергійчук: "Завдяки Крутам УНР визнали державою"

27 січня 1860 року вийшло перше повне і останнє прижиттєве видання «Кобзаря» Тараса Шевченка

Свою Україну любіть,

Любіть її… во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Тарас Шевченко

Уперше невелика збірка поезій Тараса Шевченка під назвою «Кобзар» вийшла у квітні 1840 року. Там було усього вісім творів — 7 поезій і поема «Катерина». Друге видання під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» було випущено 1844 року. Того ж року вийшли «Живописна Україна» та окремими книжечками — поеми «Тризна» і «Гамалія», 1859-го у німецькому Лейпцигу побачила світ збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», де вперше було надруковано «Заповіт».

І ось через 20 років після першої появи «Кобзаря» та тривалого (понад рік) листування між Третім відділенням, Міністерством народної освіти та цензурними відомствами з приводу прохання Т.Шевченка про нове видання «Кобзаря» — вийшло третє (і останнє за життя) найповніше видання. Але не повне («цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки», — оцінка самого Т.Шевченка). А не пропущені цензурою місця з поеми «Катерина» у примірниках, що призначалися деяким високопоставленим особам, у т.ч. і тодішньому Міністру народної освіти Ковалевському, друкарі заклеїли надрукованими листочками.

Гроші на видання в сумі 1100 карбованців позичив Платон Симиренко, з яким Тарас Шевченко познайомився у Млієві на Черкащині під час своєї останньої подорожі по Україні в 1859 році, — з умовою повернення боргу примірниками книжки. Книжку було надруковано в книгарні Куліша тиражем 6050 примірників. Фірмі Яхненка і Симиренка Тарас надіслав 735 примірників.

Вихід «Кобзаря» 1860 року став сенсацією для російської столиці. Газета «Северная пчела» 26.01.1860 року повідомляла своїх читачів про цю подію та зазначала, що «Ця невелика, однак розкішно видана книжка прикрасила б кожну, найбагатшу літературу: це справжній геніальний витвір талановитого художника. Шевченко — це тип чисто народного поета-художника, в ньому... відобразилася вся Україна, поетична, філософська, життєва, буденна».

«Т.Г.Шевченко — вже належить історії. Це сама помітна, сама симпатична особистість України нашого часу; на нього звернено тепер погляди усіх як на представника народних дум,  горя, бажань, радощів» (Журнал «Семейный круг», 1860, ч. 8, 25.02.1860 рік).

Докладне повідомлення про вихід Шевченкового «Кобзаря» дає журнал «Народное чтение», одночасно публікуючи кілька віршів поета українською мовою та в перекладі на російську. У цьому ж журналі Т.Шевченко подав свою коротку біографію, уривки з якої — за спогадами одного із сучасників-росіян — «були процитовані майже в усіх журналах та газетах і рознесли ім’я Шевченка по всій Росії».

Газета «Московский вестник» у рецензії на «Кобзар» 1860 року писала, що тепер можна на кожному кроці зустріти людей, які приходять у захоплення від Т.Шевченка, які вчаться навіть його мови тільки для того, щоб прочитати його вірші.

Книжка оповістила світ: Україна має свого генія і пророка, співця і захисника, будівничого української України, слово і слава якого – безсмертні…

Підготовлено за матеріалами газети «Сільські вісті»

9 березня 2014 року виповнюється 200 років від Дня народження Т.Г.Шевченка

Він був поетом волі в час неволі,

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього надзвичайна доля,

Та доля Україною була.

                                     Д. Павличко

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля!

Ці рядки Василя Симоненка перегукуються із народним розумінням Шевченка - поета і людини. Адже для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що створюється враження, ніби ми про нього все знаємо і він завжди з нами - у ньому наша історія, реальність. Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.

Його пам’ятають, поважають, ним захоплюються, до нього прислуховуються. Він і сьогодні сучасний. Його твори пройняті демократичними ідеями, набули популярності серед широких народних мас. Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе — до волі, має всесвітнє значення. Підтвердженням цьому є той факт, що книги Т.Шевченка видавались за кордоном і перекладалися на 147 мов світу.

Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало - лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки - під ярмом кріпацтва і понад 10 років - у найжорсткіших умовах заслання. А решту - 13 (вільних) років перебував під невсипущим наглядом жандармів. Проте, все, що зробив великий Кобзар назавжди залишає його серед живих.

Сьогодні ім’ям цієї геніальної людини, яка багатьма українцями визнається «духовним батьком нації», названо безліч площ і вулиць, парків і театрів, вищих навчальних закладів по всій Україні і закордоном. Його пам’ятники встановлені в Україні та багатьох інших країнах. Зображення Т.Шевченка розміщено на 100-гривневій купюрі.

«Могучий дух, котрим він натхнув нашу літературу, не перестав віяти і досі, і нема українського поета і писателя пізнішої доби, котрий би вільний був від впливу того духа. Ідеї, порушені Шевченком або положені ним в основу творів поетичних, остаються живі й досі і довго ще не перестануть бути провідними ідеями української літератури… Шевченко, як усі генії, в многих поглядах випередив суспільність, для якої писав». «… В своїх поемах ”Сон” і ”Кавказ” показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба виходити». «…воля українського народу являлась йому, мов сонце, що сходить скупане в крові українських ворогів», - так писав про нього І.Франко.

Т.Шевченко був і залишається зі своїм народом, з Україною, він навічно оселився в серці кожного з нас.

Живи, поете, в бронзі і в граніті, Живи, поете, в пам’яті людській,
Живи в піснях, живи у “Заповіті”,
І в слові праведнім, і славі віковій.

Підготовлено за матеріалами:

http://tarasshevchenko.ho.ua/spogadu.html

http://school162.edu.kh.ua/

http://uk.wikipedia.org/wiki/