Його ідеї лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології. Академік Петербурзької Академії наук, професор Московського університету. Один із засновників і перший президент Української Академії наук. Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім’ям). Організатор і директор Радієвого інституту, Біохімічної лабораторії (зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського Російської Академії наук). Дійсний член НТШ та низки інших (Паризької, Чеської) академій.

Володимир Іванович Вернадський був видатним вченим із світовим ім’ям  кінця ХІХ початку ХХ століття, знанням якого було затісно в рамках виділених тоді наук. Дослідження науковця випередили свій час, а його ідеї багато в чому були пророчими.

Оцінюючи внесок Вернадського в науку, відомий науковець кінця ХХ століття Семен Микулинський з нагоди 125-річного ювілею вченого писав (у перекладі українською): «Чим більше минає часу, чим далі просувається вперед наука, тим зриміше розкривається значення, важливість і глибина його ідей, і до того ж не в історичному лише аспекті, але і в пошуку шляхів розв’язання нових проблем. З усіх можливих критеріїв оцінки праці вченого, цей, вочевидь, найбезпомилковіший».

Ми з повним правом пишаємося тим, що Володимир Вернадський був і назавжди залишиться великим сином української землі, хоча в історії світової науки про це мало кому відомо.

У його творчому архіві був знайдений вірш російською мовою, присвячений Україні, який він написав сімнадцятилітнім юнаком. У цій, можливо, не зовсім довершеній поетичній вправі —  зрілий біль, співчуття і розуміння історії свого народу, який століттями бореться за свободу та незалежність, але одвічні суперечки та боротьба за лідерство стають на заваді досягненню цієї високої мети.

Сьогодні про В.Вернадського написано багато книг, видано його вибрані наукові праці, частково — його епістолярну спадщину. Тому хочеться розповісти про нього дещо в іншій площині, а саме: про його українське коріння і про те, що він зробив для рідної землі…

Вернадський Володимир Іванович походив з давнього освіченого українського роду. Один із предків ученого по батьківській лінії воював у війську Богдана Хмельницького. Прадід навчався в Переяславському колегіумі та Києво-Могилянській академії. Дід служив штабс-лікарем в російській армії. Батько після закінчення Київського університету Святого Володимира працював викладачем у Петербурзі, Харкові, Москві. Мати — з роду Константиновичів, предки якої належали до козацько-старшинської верхівки. Материн дядько, Микола Гулак, у грудні 1845 — січні 1846 року разом з М.Костомаровим та В.Білозерським заснували Кирило-Мефодіївське братство. Ось таке щедре древо українського роду подарувало світу майбутнього генія. В.Вернадський у всіх автобіографіях підкреслював своє козацьке походження. У популярній біографії вченого Лев Гумілевський пише: «Володя вже підлітком почував себе українцем і залишився ним за своїми уподобаннями і симпатіями на все життя». До речі, дружина Володимира Івановича теж з давнього українського роду Старицьких.

Батько мав величезний вплив на розвиток майбутнього великого вченого. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній учений згадував, що перед переїздом з Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані у газеті Петра Лаврова «Вперед» прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою. «Це справило величезне враження на батька, і розмови, з цим пов'язані, сильно на мене тоді подіяли. Батько розказував історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії… Повернувшись до Петербурга, я постарався ознайомитись із українською літературою. В бібліотеці батька знайшов розрізнені номери «Основи» та інші українські видання. Добував українські книги у букіністів, дещо отримував із-за кордону. Детально розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ'яненка, котрих він особисто знав, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова тощо». Звичайно, все це мало вплив на формування світоглядних переконань допитливого й здібного хлопця.

З жовтня 1917 по березень 1921 року Володимир Іванович жив і працював в Україні. І саме в цей період найяскравіше проявилася його подвижницька діяльність по створенню Української Академії наук. У листі до професора східних мов у Москві Агатангела Кримського В.Вернадський, запрошуючи вченого до організації Академії наук у Києві, зокрема, пише: «…вважаю важливою цю установу і з точки зору українського відродження, і з точки зору загальнолюдської…». Потім все життя він пишався своєю участю в організації Української Академії наук.

 Довгий час правдива історія заснування Української Академії наук замовчувалася, а саме її поява на теренах України відіграла важливу роль у згуртуванні та консолідації патріотичних сил української інтелігенції, сприяла розвиткові національної і культурної самосвідомості українського народу.

В.Вернадський доклав також багато зусиль до заснування наукової бібліотеки. На 1923 рік у бібліотеці накопичилося понад мільйон видань національного за змістом і складом книжкового фонду. Ця бібліотека дожила до сьогоднішнього дня і носить ім’я великого вченого.

Останні роки свого життя В.Вернадський присвятив створенню біохімії — науки, яка вивчає взаємозв’язок живої і мертвої природи. Геніальний вчений вперше довів, що органічне життя — фактор, який відіграє в еволюції нашої планети першорядну роль. Він є основоположником вчення про біосферу та ноосферу (якісно новий, вищий ступінь розвитку людського суспільства). Це особливо стає актуальним у наш час, у вік технократії. Прикро, що геніальні наукові дослідження в ноосфері Вернадського довгий час відкидалися.

Вернадський зробив для науки надзвичайно багато, збагатив її глибокими гуманістичними ідеями. За його участі було створено у складі Академії наук Радянського Союзу Радієвий інститут, в якому він був директором з 1922 до 1939 року. Він заснував Комітет з історії знань, відділ живої речовини, очолював низку дослідних комісій при Академії наук. Проте світова наукова громадськість шанувала В.Вернадського значно більше, ніж радянська влада: він був обраний професором Лондонської Школи слов’янських студій, членом Академії наук у Парижі, Чеської Академії наук і мистецтв, дійсним членом НТШ з 1903 року. Можновладці добре знали погляди вченого, опозиційні до більшовицької влади, але мирилися з цим, бо В.Вернадський був надто великою постаттю в науці, вченим першої світової величини.

Перед смертю вчений передав до Академії наук України свої спогади, в яких зазначав: «Я вірю у велике майбуття і України, й Української академії наук...»

В.Вернадський був і назавжди залишиться в історії людства не лише геніальним ученим, а й великим сином українського народу.

Посольство України в США